Проблема жіночої емансипації стара як світ. Адже щось спонукало Чикагських домогосподарок пройти 8-го Березня 1817  року вулицями міста , висловлюючи свій протест проти тогочасної дійсності, де жінці відводилася роль народжувати дітей і догоджати своєму чоловіку .

   Згадаймо повість української письменниці Ольги Кобилянської «Людина». Головна героїня – Олена Ляуфлер - прагне до освіти, до активного повноцінного життя, але, як і більшість жінок того часу, була зламана життєвими обставинами, змушена вийти заміж за нелюба, бодай не пропасти з голоду, бо проблематичним було жінці навіть знайти роботу й утримувати себе . І головне, такий погляд на жінку як створіння меншовартісне закріплений був навіть релігією . Згадайте Біблію: »Жінка да убоїться чоловіка свого».

    Боротьба жінок за досягнення рівних з чоловіками прав за останнє століття багато в чому увінчалась успіхом . Так хіба зараз ми повинні зупинятися?

Жінка – політик. Хтось запитає :кому це потрібно? Чи не вистачає у нас на політичному Олімпі чоловіків? Адже у жінки й без того достатньо обов’язків . Якщо всі жінки з головою поринуть у громадські обов’язки,  хто ж буде займатися вихованням дітей ? Самою природою визначено жінці бути продовжувачем  й хранителем  роду. Недаремно  жінку називають Берегинею роду.

   Зараз переважна більшість жінок працює, а деякі заробляють навіть більше за своїх чоловіків. Це, безумовно, добре. У жінки з’явилася впевненість у завтрашньому дні, почуття незалежності від представників сильної статі. Жінка стала самодостатньою. Але як буває боляче дивитися на використані шприци, що валяються у парках, на недобудовах, на дівчат – підлітків,  що виснуть у барах на дорослих чоловіках . Це - наші діти. Ті, яким бракує материнської уваги, бо їх матері всуціль поглинені роботою й виконанням громадських обов’язків .

Але до цієї проблеми можна підійти з іншого боку. Хто, як не жінки, краще знають їх власні потреби й потреби їхніх дітей? Часто, дивлячись трансляцію засідань Верховної Ради, Кабміну, де домінують чоловіки, хочеться запитати, для кого вони приймають ті рішення? Напевно для себе. Не завадило б їм спитати думки  іншої (до речі, більшої) частини населення – жінок і дітей. Якби у нашому вищому законодавчому органі було більше жінок, то, можливо, не прийняли б дискримінаційної Пенсійної реформи, за якою жінка постраждала найбільше, бо змушена тепер працювати до шістдесяти років.

   З огляду на необхідність захисту прав жінок і дітей, жінки, безперечно, повинні бути представлені в органах влади . Але йти вони туди повинні не заради власних привілеїв, бажання слави й визнання, а з єдиною метою – працювати на благо суспільства.

   Якщо жінка володіє необхідними знаннями, має характер лідера, достатньо сил і бажання, то чому вона цей потенціал не може примінити на благо держави ?

На жаль  в Україні поки що недостатньо прикладів успішних жінок – політиків,  але  поява їх на політичному небосхилі – це вимога часу.

                                                                                                                                       Активістка ГО «Моє село Корнівїка» 

Шевченко Л.І.